Українське суспільство невпинно змінюється разом із щоденною зміною світу, що нас оточує. Погодьтеся, що сучасні світові виклики та інформаційні тенденції, сьогоденні інтереси територіальних громад і суспільства в цілому зазнають нині постійних динамічних змін. Так, як часто ці зміни несуть з собою неабиякі ускладнення, то можна говорити також, що наш світ змінюється в сторону не спрощення, а ускладнення суспільних відносин (хаотичного, не зовсім зрозумілого, іноді конфліктного за своїм характером та змістом тощо). А ось це вже вимагає адекватної зміни суспільства, адекватного управління ним, удосконалення всіх попередніх форм, методів та засобів управління всіма життєвими справами з метою подальшого справедливого та розумного їх вирішення. За таких умов сучасного розвитку суспільства не достатньо жити по старих накатаних моделях управління. Ці моделі формувалися колись для радянської однопартійної влади і нині вони є неефективними. Сьогодні вже неможливо чекати, поки партія і вище керівництво за тебе все вирішить. Нині потрібно, щоб влада та її представники на місцях самі визначали певну проблему громади, мали бажання чітко бачити її, а також вміли самостійно розробляти методи досягнення результату у питаннях її вирішення. І найголовніше, щоб сучасні управлінці у силу своїх поглядів, переконань, способу життя та побуту, розумових та психологічних здібностей могли ставити ту мету та спрямовувати свої дії на той результат, який би дійсно відповідав інтересам людей, а не інтересам якогось одного парткому, однієї невеличкої купки довірених чи корисних для можновладців осіб.
Іншими словами, проблеми повинні вирішуватися по-сучасному. А ось тут, якраз, і випливає основна проблема. Вона полягає у тому, хто це буде нині робити, хто саме буде встигати за розвитком сучасного світу і приносити необхідну користь для суспільства. Бо, в основному, нині суспільний прошарок, який наділений керівними функціями, у значній своїй кількості має колишнє радянське виховання, радянську управлінську виучку, сформований радянський стиль своєї роботи. За своїм характером вся вищезгадана виучка цих можновладців була консервативна, нігілістична до прав людини та громадянина, нетерпима до будь-якого інакодумства і принципів правового суспільства, незвикла до ефективного реагування на несподівані суспільні виклики. Для людей цього способу виучки народ завжди був засобом існування держави, а не навпаки, коли саме держава має бути засобом забезпечення прав та інтересів свого народу.
Що ж маємо нині, коли часи змінилися? І що ж змінилося? А майже нічого! За сформованою думкою «радянських» можновладців призначені керівники ніколи не могли бути винуватими перед підлеглими людьми, а всі їх дії могли бути тільки «єдинорозумними» та «єдиноправильними». Нічого в психології керівників такого «загартування» не змінилося і нині. Будь-яка ініціатива і альтернативна точка зору на шляхи вирішення проблем, та більше того, можлива дія, є на їх думку невірною і шкідливою, і шкода від самої такої думки та дії, як за Сталіна і комуністичних часів, має бути обов’язково кримінально переслідуваною. Органи правосуддя керівники радянської виучки звикли завжди бачити як засіб перемоги над інакодумцями, а не як засіб забезпечення справедливості поміж людьми. На їх думку, керівник – це не організатор роботи структури, а просто вищий статус над людьми, яким наділили його «потрібні люди». Навіть у тих випадках, коли він зовсім «не тягне паровоза» і «просиджує місце», вищезгадане переконання виправдовує усі його дії чи бездіяльність. А підлеглі – тобто люди без «статусу» (до яких заносяться усі, хто не входить до апарату управлінських вертикалей і владного олімпу), мають лише підкорятися і «добросовісно» (а здебільшого, тобто бездумно) виконувати їх «найцінніші» вказівки. А за те, щоб забезпечити якнайдовше «сидіння» на своєму «статусному» місці, управлінці з радянським менталітетом можуть вдатися до будь-яких брутальних дій. Тому що мета завжди у них виправдовує засоби. Тільки що це має спільного з сучасним управлінським менеджментом?
(продовження в наступних номерах)