Один з наших читачів передав редакції ксерокопію дуже цікавої статті «Українці! Чому ми весь час програємо?» з львівської газети «Пост-поступ», аби ми з нею ознайомилися і надрукували. Її автор Ярослав Буй-Тур зі Львова написав її у 2001 році, але актуальності вона не втратила і тепер. Тому ми її передруковуємо з незначними скороченнями.
«Українці! Чому ми весь час програємо?» − таке питання після не одного року існування незалежної України повинен кожен задати собі і спробувати дати на нього об’єктивну відповідь. І дати її для розуміння саме шляху виходу з становища, а не для загнання себе у глухий кут. Дати її необхідно чесно, без намагання комусь сподобатися, без високопарних метафор, без брехні самому собі, аби мати шанси для успіху у майбутньому. Як на мене, вона надзвичайно проста – ми не можемо для захисту української позиції сформувати собі надійні тили серед проукраїнського середовища. Бо воно, чомусь, у нас весь час роз’єднане і ми весь час з’ясовуємо, хто у ньому патріот на 30, 40, 50, 60, 70, 90, 95, 96, 98 відсотків, не розуміючи, що для успіху потрібні всі патріотично налаштовані українці. Здавалося б, що ця істина зрозуміла всім державницьким силам і ідеї об’єднання патріотичних сил не може бути альтернативи. Здавалося б, що чийсь окремий дріб’язковий успіх серед демократів на попередніх виборах у 3-5 чи 7-9 відсотків вже навчив нас гіркому досвіду, коли ці дріб’язкові відсотки ні на що не впливають у загальноукраїнському вимірі. То що ж заважає отямитися? А заважає, як не дивно, бажання щось вхопити сьогодні, не думаючи про завтра та небажання постійно своїм плечем підтримувати українську позицію.
Спробуємо вищевказану проблему побачити глибше. Будь-яка держава, у тому числі Україна, може міцно існувати лише за рахунок достатньої кількості продержавницького патріотичного прошарку суспільства. Він має сформуватися тими українцями, які що з 1-им невідомо ким видуманим відсотком «патріотичного виміру», що з 99,9 відсотків, є однаково непримиренними у відстоюванні базових українських цінностей (своя держава, своя державна українська мова, опора на свою українську історичну і духовну культуру). Тобто він має формуватися тими українцями, які не є індиферентною масою, якій ця держава байдужа. Саме він повинен своєю згуртованою силою не доз-волити «правити бал» у державі індиферентній споживацькій масі, яка може при особистій вигоді цю державу, навіть, продати шматками. Але вищезгаданий продержавницький прошарок ніколи не зможе бути силою, коли у ньому буде чимало тих, хто його згуртованість буде підривати зсередини, жити за хитрим принципом «і вашим, і нашим», аби не прогадати і встигнути всюди. Аби бути одночасно разом як з «білими», так і з «червоними», як з «зеленими», так і з «чорними», аби бути «своїм» як серед державницьких, так і серед антидержавницьких сил, щоб мати можливість щось «урвати» від усіх.
Ці свої життєві «вміння» і постулати згадана категорія людей нині широко демонструє в українському суспільстві, продовжуючи на словах «до безтями любити Україну». Вони їй запросто дозволяють підставити ніжку українцю-свояку, аби він когось в чомусь не випередив, дозволяють «заради діла» з ворогами легше знаходити спільну мову, чим зі своїми сподвижниками. Якщо ж цій «гвардії» про це скажуть, то задля виправдання свого «уміння жити» вона обов’язково організує внутрішні сварки на темі симпатій-антипатій, аби мати «державні аргументи», чому вона своїми діями послабила проукраїнську позицію і зробила вибоїну в українських лавах. Тому спробуйте колись з такими «українськими лихварями» щось виграти чи спробуйте з ними розбудувати ту Україну, про яку вони на словах також говорять? Спробуйте з такими мати надійний «український фундамент», якщо він трухлявий?
Так, є у нас об’єктивні причини для проц-вітання вищезгаданого негативу. Так, дійсно, нам українцям довелося пережити нелегкі радянські часи і на багатьох наших людях це неабияк позначилося. Так, дійсно, багато з них невиправними «совками» залишаться, мабуть, назавжди. Але ж мова не про них, а про наш «український фланг». Про той державницький патріотичний «український фундамент», завдяки якому Українська держава повинна існувати, мати свою державну українську мову і свою українську владу, свою надійну армію і свої безпечні кордони, і не боятися зради. Як гадаєте, у нас сьогодні мало тих українців, хто декларують патріотичну позицію, що вони за Україну? Щонайменше з два десятки національно-демократичних партій, безліч проукраїнських громадських організацій, не одна тисяча свідомих українських вчителів і працівників культури, не одна українська церква тощо, не один український лейтенант і генерал. Це найсильніша електоральна сила в нашому українському суспільстві, бо вона ідейна, а її ідеї цементують саме державну ідеологію. Єдиною ідейною супротивницею цій силі є стара комуністична радянська ідеологія, що безповоротно конає і доживає останні роки. Раз так, то виникає логічне запитання про те, чому ж і досі українці програють, чому ж і досі маємо прорадянську владу, чому ж і досі над українською державністю витають чорні хмари?
(продовження в наступному номері)